Використання меду як покриття для ран різної етіології

Світлана ХОРОНЖАК
svetLana@cmjournaL.ru

Мед і сто мільйонів років еволюції
   До недавнього часу палеонтологи стверджували, що бджоли в тому вигляді, у якому вони існують зараз, з’явилися 40–60 мільйонів років тому. Щоправда, деякі науковці висловлювали припущення, що виникнення бджіл можна віднести й до ранішого періоду — періоду появи квіткових рослин. І ось зовсім нещодавно знайдений під час розкопок у Північній Бірмі шматок бурштину підтвердив ці гіпотези: вік бджоли, застиглої у смолі, оцінюють у 100 мільйонів років. Предками сучасних бджіл, вочевидь, були хижі оси, які перейшли на вигодовування потомства не живою, а рослинною їжею. У результаті такого переходу у виграші опинилися всі: бджолине плем’я було захищене від примх мінливої долі — тепер «під рукою» завжди був достатній запас їжі, а квіти дістали чудових запилювачів, на чиїх волохатих лапках пилок розносився на великі відстані. Homo sapiens, що з’явився «трохи пізніше», також високо оцінив еволюційну знахідку бджіл. Немає жодних сумнівів, що вже первісні люди тішили себе солодкими ласощами. В одній із печер Східної Іспанії знайдено настінний малюнок, що зображує збирання меду, зроблений понад 7 тисяч років тому. Під час розкопок однієї з пірамід, вік якої обчислюється п’ятьма тисячами років, знайдено свідчення того, що єгиптяни вже тоді займалися бджільництвом. На емблемі Давнього Єгипту було зображено бджолу, а за особливі заслуги деяким фараонам присвоювали титул «Повелитель бджіл». У музеях Індії зберігаються численні експонати, які підтверджують, що здавна бджола в цій країні має велику шану. Зображення блакитної бджоли, що сидить на квітці лотоса, символізувало бога Вішну. Давні греки вельми успішно розвивали кочове бджільництво, відправляючи на кораблях вулики з бджолами до квітучих медоносів. На гербі багатого міста Ефес було зображення бджоли. Під час жертвоприношень, особливо Ескулапу та Бахусу, у Давній Греції та Римі тварин і фрукти обливали медом. Давньогрецький філософ і поет Гомер у поемі «Іліада» згадував використання меду та воску в домашньому вжитку. У творах Аристотеля є описи життя бджіл і способи їх розведення. Наші предки знали цілющу силу й інших продуктів бджільництва: прополісу, перги, маточного молочка, бджолиної отрути.
   Свіжий зрілий мед — це в’язка напіврідка маса, що рівномірно кристалізується з часом. Сучасні дослідження показали, що до складу меду входять вода в кількості від 16 до 21 % і сухі речовини, серед яких переважають цукри — до 75 %. Цукри представлені глюкозою, фруктозою та сахарозою. У різних сортах меду відносний відсотковий вміст цих цукрів різниться. Усі вони є легкозасвоюваними вуглеводами, які й забезпечують високу поживну цінність меду. На решту 5–9 % припадають декстрини (продукти гідролізу полісахаридів), білки (тваринного та рослинного походження), кислоти (переважно органічні), різні вітаміни (В1, В2, В3, В5, В6, Н, К, С, Е, РР, провітамін А), барвні та ароматичні речовини, а також солі й мікроелементи — так званий зольний залишок (те, що виявляється у складі золи після спалювання меду). Склад і, як наслідок, смак, колір та властивості меду, зібраного з різних квітів і в різних територіальних зонах, доволі сильно варіюють. Унікальний склад і властивості меду зумовили його багатовікове використання як корисного та поживного продукту харчування, так і медичного та косметичного засобу.

Мед як альтернативний засіб терапії ран
   Проблема загоєння ран має такий самий вік, як і саме людство. Напевно, вже первісні люди намагалися впливати на процес загоєння отриманих ушкоджень. На жаль, жодних достовірних відомостей про це вони для нас не залишили. Перші письмові джерела про методи лікування ран — глиняні таблички з Месопотамії та єгипетські папіруси — належать до 2500 року до н. е. Пізніші свідчення, знайдені в різних частинах світу, виявляють, що давні люди активно використовували рослини, мінерали, тварин і продукти їхньої життєдіяльності для лікування ран. Зі цілком зрозумілих причин особливо актуальним питання терапії ран стало на початку й у середині XX століття. Проривом у цій галузі, без сумніву, було винайдення та застосування антибіотиків. Попри досягнуті успіхи, дотепер терапія деяких ран є серйозною проблемою. У процесі лікування лікарям доводиться стикатися з найрізноманітнішими проблемами: ушкодження шкіри при зміні пов’язок, пересихання ран, активне розмноження бактерій, стійких навіть до найсучасніших антибіотиків. Основними умовами для успішного загоєння ран є:
• захист ранової поверхні від зовнішніх ушкоджувальних впливів;
• створення середовища, агресивного до інфекційних агентів;
• підтримання певного рівня зволоженості;
• своєчасне очищення від ексудату та гною.
   Використання різних ранових покриттів (стерильні серветки на текстильній основі, медичні плівки тощо) у комплексі з антибактеріальними засобами в більшості випадків забезпечує виконання зазначених вище умов. Але завжди залишається відсоток ран, які не піддаються загоєнню за допомогою традиційних методів або загоюються дуже довго, після чого на місці рани утворюються потворні рубці, що потребують пластичної корекції. Усе це змушує науковців і лікарів постійно шукати нові ефективні способи та засоби терапії.

Наукове обґрунтування антибактеріальної активності меду
   Як часто буває, нове — це добре забуте старе, а в цьому разі не забуте, а тривалий час ігнороване офіційною медициною. Попри те що використання меду як покриття для ран почалося за 2000 років до того, як було пояснено механізм запалення, офіційна медицина донедавна не розглядала мед як серйозний лікувальний засіб, визначаючи його як «нешкідливий, але зовсім даремний». Хоча ще 1892 року антибактеріальні властивості меду було підтверджено дослідженнями Ван Кетеля, а в 50–60-х роках XX століття вже проводилися клінічні випробування з використання меду як знезаражувального засобу для ран. Нове «відкриття» меду як засобу, що дає лікувальний ефект, почалося лише в останні два-три десятки років. Детальні дослідження хімічного складу, а також його фізичних і хімічних властивостей дали змогу пояснити високу антибактеріальну активність меду. Виявилося, що боротьба з бактеріями ведеться одразу в кількох напрямах.
Осмотичний ефект
   Осмос — одностороння дифузія розчинника крізь напівпроникну мембрану, що розділяє розчини з різною концентрацією. Процес зумовлений прагненням системи до термодинамічної рівноваги. Мед є насиченим і навіть перенасиченим розчином цукрів (нагадаємо, концентрація цукру в меді сягає 75 %, а води — лише 16–21 %). У внутрішньоклітинному середовищі бактерій води значно більше — від 75 % до 85 %. Мембрана, що оточує клітину, є напівпроникною, унаслідок чого осмотичний процес між медом і клітинами бактерій іде доволі активно. Через деякий час кількість води всередині бактеріальної клітини знижується до критичного рівня, за якого процеси метаболізму практично припиняються.
Кислотність
   Значення рН різних сортів меду коливається від 3,2 до 4,5. Таке кисле середовище є інгібітором життєдіяльності багатьох видів бактерій, бо оптимум росту для більшості з них перебуває між значеннями 7,2–7,4. Для видів, які зазвичай виявляють у ранах, мінімальні значення рН, нижче яких ріст припиняється, такі: Escherichia coli — 4,3; Salmonella sp. — 4,0; Pseudomonas aeruginosa — 4,4; Streptococcus pyogenes — 4,5. Очевидно, що правильно дібраний нерозбавлений мед пригнічує розвиток бактерій. Важливо пам’ятати, що в розбавленому меді, особливо розбавленому виділеннями з рани, значення рН уже не буде достатньо низьким, щоб інгібувати бактеріальний ріст.
Перекис водню
   З усіх речовин, що входять до складу меду, найбільшу антибактеріальну активність має перекис водню, який утворюється в результаті реакції за участю ферменту глюкозооксидази.
   Глюкозооксидаза виробляється глотковими залозами бджоли під час переробки нектару на мед. Отримана кислота та перекис слугують натуральними консервантами для тривалого зберігання меду у вуликах. У міру накопичення кислоти значення рН знижується, і глюкозооксидаза стає неактивною. Розбавлення меду приводить до відновлення ферментативної активності оксидази та накопичення в середовищі перекису водню.
Фітохімічні чинники
   У деяких дослідах при дезактивації пероксидної системи меду (наприклад, при нагріванні або дії каталази) дослідники очікували побачити відсутність антибактеріальної активності, але виявилося, що вона зберігається для деяких бактерій. Було виділено низку речовин, які пов’язують із непероксидною антибактеріальною активністю: піноцембрин, терпени, бензиловий спирт, похідні бензойної та фенілпропіонової кислот. Хоча варто зазначити, що їхня концентрація настільки низька, що оцінити внесок цих речовин у бактерицидний ефект меду доволі складно.
Збільшення лімфоцитарної та фагоцитарної активності
   Дослідження останніх років показали, що додавання до культурального середовища меду в концентрації 0,1 % стимулює проліферацію В- і Т-лімфоцитів. Ця сама концентрація меду спричиняє додаткову проліферацію фагоцитів. Мед у концентрації 1 % стимулює моноцити до вироблення цитокінів, ІЛ-1 та ІЛ-6, ФНП-α — молекул, що беруть участь у реакціях імунної відповіді.
Антибактеріальні властивості меду найвиразніші при зовнішньому застосуванні меду, що й визначає його вибір як ефективного покриття ранових поверхонь. У таблиці 1 наведено результати досліджень стійкості бактерій, які зазвичай виявляють у ранах, до меду.

Таблиця 1. Мінімальна концентрація (%) меду в культуральному середовищі, необхідна для повного інгібування росту бактерій.
 

Вид бактерій	Мед мануки	Інший мед
Escherichia coli	3,7	7,1
Proteus mirabilis	7,3	3,3
Pseudomonas aeruginosa	10,8	6,8
Salmonella typhimurium	6,0	4,1
Serratia marcescens	6,3	4,7
Staphylococcus aureus	1,8	4,9
Streptococcus pyogenes	3,6	2,6

 Різні сорти меду відрізняються за своєю антибактеріальною активністю. Лідером у цій царині визнано мед, зібраний з новозеландського чайного дерева Leptospermum scoparium; друга назва цього дерева — манука.

Способи практичного застосування меду як первинного ранового покриття
   Стандартні терапевтичні процедури з використанням меду як ранового покриття охоплюють такі етапи:
■   Попереднє промивання рани
   Промивати рану перед накладанням на неї меду можна за допомогою розчину перекису водню, бетадину, хлоргексидину або інших сольових розчинів.
■   Накладання меду на рану
   Мед безпосередньо наносять на рану і зверху вкривають спеціальним покриттям із тканини чи плівки. Кількість меду при цьому може бути різною: від тонкого шару, рівномірно розподіленого по поверхні рани, до доволі великої кількості, що заповнює рану на 75–100 %. Такий спосіб, наприклад, виявився ефективним при лікуванні ерозій шийки матки, які важко загоюються. Інший спосіб полягає в тому, що тканинне покриття змащують медом (або навіть на деякий час «замочують» у ньому) і потім накладають на ушкоджену поверхню. Це зручний і безпечний спосіб запобігання інфікуванню тріщин сосків у жінок, які годують. Для зручності нанесення та розподілення меду по рановій поверхні в деяких випадках можна змішувати мед зі стерилізованими жирами: рициновою олією, 20 % вазеліном або свинячим салом.
■   Зміна пов’язки
   Зміна пов’язки необхідна один або кілька разів на день у разі ран з великою кількістю ексудату, що виділяється, або два-три рази на тиждень, якщо виділень немає. Потребу промивати рану перед накладанням нової пов’язки визначають за станом ранової поверхні (нагноєння, ступінь епітелізації та ін.).
   Методики застосування меду як покриття для ран не є жорстко детермінованими, і вибір у кожному конкретному випадку залежить від низки чинників, як-от: площа рани, стан пацієнта, зручність тієї чи іншої форми пов’язки для пацієнта та лікаря тощо. Також необхідно пам’ятати, що всі позитивні властивості меду можуть бути зведені до нуля, якщо невелику його кількість буде розведено великою кількістю ексудату, що виділяється з рани.
   Покриття з медом використовують для найрізноманітніших видів ран: опіки різних ступенів і площі, венозні виразки на ногах, рани на ногах різної етіології, зокрема рани на ногах, що погано загоюються, при цукровому діабеті, місця тривалого сильного здавлювання, ділянки з пересадженою донорською тканиною, абсцеси, нариви, нориці, рани після хірургічних операцій на кінцівках, ділянки некрозу. У багатьох випадках використання меду починається після того, як стандартна терапія антибіотиками не дає бажаного результату.

Медові ранові покриття
   Клінічні випробування показали, що правильне використання меду як ранового покриття приводить до повного очищення рани від бактерій у строки від 3 до 10 днів. На рановій поверхні припиняється некротичний процес і активуються процеси грануляції та епітелізації. Пришвидшення загоєння особливо виражене при опіках першого та другого ступеня. Швидкість, з якою відбувається загоєння, у низці випадків просто вражає: буквально за кілька днів рани затягуються епітелієм. Це доволі важливий чинник, бо швидкість загоєння безпосередньо корелює з процесом утворення рубців: що вища швидкість, то менша ймовірність появи рубців. Показано, що на місці ран, укритих медом, не залишається рубців або їхня вираженість дуже мала. У більшості випадків використання медового покриття дає змогу уникнути пластичної корекції швів після хірургічного втручання або пересадки шкіри в місця ураження.
   Шар меду як ранове покриття надійно захищає рану від вторинного інфікування. Відзначається зменшення і часто повне зникнення неприємного запаху, що супроводжує гнійні рани, які погано загоюються. Поліпшується кровопостачання рани та прилеглих до неї ділянок. Інший ефект меду — усунення набряклості та почервоніння. Очевидні й переваги використання меду як первинного покриття рани. Нанесення меду на рану є абсолютно безболісною процедурою і лише іноді спричиняє невеликий дискомфорт протягом перших кількох секунд. Мед не спричиняє подразнення (у разі, коли на нього немає алергії) і не ушкоджує тканину. Легко наноситься й легко змивається, не склеюється зі шкірою, тому при заміні пов’язки з медом не виникає ушкоджень шкіри, болю та кровотеч.

Вибір меду для терапії ран
   Свіжий якісний мед від здорових бджіл не несе в собі жодних бактерій, але може містити спори клостридій. Щоб позбутися клостридій, мед, який використовують як ранове покриття, піддають дії γ-випромінювання. Ця процедура не знижує антибактеріальну активність меду, але є згубною для спор клостридій. Оброблений у такий спосіб мед випускають компанії-виробники меду, і він представлений у спеціалізованих магазинах (на жаль, ми не маємо даних про представленість таких продуктів на ринку. — Прим. автора). Антибактеріальну активність меду, що випускається для терапевтичних цілей, оцінюють за спеціальною шкалою здатності меду пригнічувати життєдіяльність Staphylococcus aureus і виражають в одиницях UMF (Unique Manuka Factor). Наприклад, маркування меду UMF 15 означає, що антибактеріальна активність цього виду меду дорівнює антибактеріальній активності 15 % розчину фенолу.

Висновки  
   За результатами клінічних спостережень можна сформулювати низку загальних практичних рекомендацій щодо застосування меду як покриття для ран:
• Кількість меду, необхідного для успішного процесу загоєння, залежить від площі рани та кількості ексудату, що виділяється.
• Частота зміни пов’язки залежить від того, наскільки швидко мед розбавляється виділеннями. Якщо виділень немає, то зміна пов’язки все одно має відбуватися кілька разів на тиждень для поповнення резерву антибактеріальних речовин, які дифундують у рану.
• При поверхневих і неглибоких ранах краще наносити мед на тканинне покриття, яке закриватиме рану, аніж на саму рану.
• За наявності глибоких ушкоджень і утворених унаслідок цього порожнин мед слід заливати в них, щоб бути впевненим, що антибактеріальні компоненти діють по всій глибині рани. • Другий шар ранового покриття (що накладається вже на мед) не повинен мати абсорбувальних властивостей, бо при цьому знижуватиметься антибактеріальна активність меду.
• Використання як вторинного покриття альгінатів (Альгінат — продукт переробки бурих морських водоростей, що є полімером D-манануронової та L-гулуронової кислот. Альгінати використовують як загусники, емульгатори та стабілізатори в харчовій, фармацевтичній і косметичній промисловості. — Прим. автора) доцільніше, ніж використання плівок, тканинних або паперових серветок. Альгінати структурують мед, утворюючи на поверхні рани альгінатно-медовий м’який гель.
• Через те що бактерії містяться не лише в самій рані, а й на прилеглій до неї шкірі, необхідно, щоб медове покриття захоплювало й деяку ділянку навколо рани.
   У 1989 році в статті, опублікованій у журналі Королівського медичного товариства Великобританії, було написано таке: «Терапевтичний потенціал чистого, не зараженого бактеріями меду важко переоцінити. Його використання широко поширене в багатьох культурах, і хоча деякі механізми його дії залишаються не до кінця з’ясованими й потребують подальших досліджень, настав час медицині перестати не помічати цей «народний» засіб і дати йому офіційне визнання». Можливо, новий погляд офіційної медицини на мед додасть стимулу до дослідження його властивостей, і на нас ще чекають дивовижні відкриття.

Косметика & медицина 2/2007