Мезотерапія та її місце в сучасній естетичній медицині

Про автора:
Ернандес Олена Ізяславівна — кандидат біологічних наук, головний редактор журналу «Косметика і медицина». Сфера професійних інтересів: питання проникності шкіри, інструментальні методи аналізу будови та функціонування шкіри Вступ

Мезотерапія сьогодні в моді. З мезотерапією пов’язують надії ті, хто активно займається своєю зовнішністю та здоров’ям. Навіть той, хто далекий від косметології і ніколи не відвідує салони краси, чув про цей чарівний спосіб
«омолодитися» та «оздоровитися». Загалом, тема актуальна, інтригуюча і, у зв’язку з цим, активно обговорювана в засобах масової інформації найрізноманітнішого штибу — популярних, наукових, ділових. Так, бізнес-видання не стоять осторонь, однак їхній інтерес більшою мірою пов’язаний з феноменом економічного буму, який оточує мезотерапію. Фарміндустрія відкрила для себе новий динамічний ринок, і сьогодні багато фармконцернів мають підрозділи, що займаються розробкою препаратів для мезотерапії.
   То що ж таке мезотерапія? Як і випливає з назви, це передусім ТЕРАПІЯ, тобто лікування. Конкретніше — це один із методів лікування за допомогою ліків. Ліки можна приймати всередину, вводити через пряму кишку, закапувати в ніс або у вуха, наносити на шкіру тощо. Усі ці способи передбачають подальше самостійне подолання ліками природних бар’єрів — шкіри, слизової, стінки кишківника. На відміну від цього, ін’єкційне введення лікарської речовини за допомогою голки дає змогу доставляти її в організм, оминаючи всі бар’єри.
   Ін’єкція як один зі способів введення ліків має величезне значення в практичній медицині, оскільки далеко не всі речовини здатні пройти крізь бар’єрні системи нашого організму. За допомогою голки ліки можуть бути доставлені глибоко — у кров, м’язи, суглоби... А можуть бути введені поверхневіше — у товщу шкіри або безпосередньо під неї. Останній варіант належить до мезотерапії, що передбачає ін’єкційне введення ліків у шкіру на глибину до 4 мм, іноді — до 10 мм (дерма, підшкірно-жирова клітковина).
   Ми не випадково весь час говоримо саме про ліки, бо за визначенням біологічно активна речовина, мішень для якої розташована всередині нашого організму й відгороджена від зовнішнього світу бар’єрними системами (шари шкіри, розташовані під роговим шаром, не виняток), належить до лікарських речовин — незалежно від способу її доставки.
    Від анестезії до мезотерапії  
   Доданок перший: шприц
   Термін «мезотерапія» було запропоновано 1958 року, однак сам собою метод підшкірного (внутрішньошкірного) введення ліків не новий. До його прообразів можна віднести голки, колючі щітки та інші варіації «на тему», які трапляються в багатьох народів і слугують для лікування, зокрема, різних шкірних захворювань.
   У середині XIX століття лікарі дістали унікальний інструмент, за допомогою якого стало можливим введення ліків в організм. Ідеться про шприц із порожнистою голкою, призначений для підшкірних ін’єкцій розчинів. Дотепер триває суперечка про те, хто ж є винахідником шприца. Хронологія ж цього винаходу виглядає так.
   Можливо, ідея зародилася в Італії у XV столітті, хоча для її втілення в життя знадобилися століття. У 1657 році експерименти зі створення «шприцоподібного» приладу проводили англійці Крістофер Рен (Wren, 1632–1723; відомий архітектор) і Роберт Бойль (Boyle). Французький лікар Домінік Анель (Anel, 1638–1715), який був лікарем в армії Людовика XIV, для очищення ран від гною використовував оригінальну конструкцію власного виготовлення, що нагадувала шприц.
У 1844 р. ірландський лікар Френсіс Рінд (Rynd) почав роботу над створенням пристосування, за допомогою  
якого можна було б вводити морфій прямо в кров хворим на невралгії. У результаті було сконструйовано таку систему: тонкий троакар* разом із канюлею вводилися підшкірно хворому, потім за допомогою пружини троакар втягувався у спеціальний циліндр, а морфій одночасно вводився в підшкірну жирову тканину. (*Троакар — інструмент, що складається з металевої трубки (канюлі) і стрижня в ній (стилета) з тригранним вістрям; слугує для проколу м’яких частин (при асциті, водянці яєчка) з метою видалення рідин). Ось що писав сам Рінд: «Підшкірне введення розчинів для полегшення неврологічних болів було вперше проведене мною в дублінському Meath Hospital у травні 1844 року. Мої спостереження було опубліковано 12 березня 1845 року в Dublin Medical Press. Відтоді я лікував безліч хворих і використовував багато варіантів розчинів з різним ступенем успішності. Найефективнішим розчином, який мені вдалося підібрати, став розчин морфію в креозоті у пропорції 10 зерен першого до однієї драхми* другого». [1 драхма = 4,25 г (давньогрецька вагова та грошова одиниця) — Прим. автора].
   Претендентом на лаври винахідника шприца є і французький ветеринарний хірург із Ліона Шарль Габріель Праваз (Pravaz), який створив 1852 р. шприц і троакар з канюлею, що їх він використовував для введення перхлориду заліза з метою тромбування аневризми. Цей пристрій відрізнявся від усього створеного раніше: троакар і канюля були зроблені з платини або золота, а шприц — зі срібла. Шприц нагвинчувався на канюлю після видалення троакара, а потім фіксувався до канюлі спеціальним затискачем.
У 1853 р. британський виробник хірургічних інструментів Фергюсон (Ferguson) продемонстрував шприц з порожнистим троакаром: скляний шприц закінчувався тонкою платиновою трубкою, яка приєднувалася до іншої, довшої трубки, що мала на кінці отвір. Щойно зовнішня трубка оберталася у внутрішній, їхні отвори збігалися, і пристрій був готовий для введення рідин. Ця система більше за інші нагадує сучасний шприц.
   Александра Вуда (Wood), секретаря Королівського коледжу лікарів в Единбурзі, також часто називають винахідником шприца. Відновлюючи історичну справедливість, слід сказати, що він почав свої експерименти з введення морфію в болісні місця своїх пацієнтів з невралгіями лише в листопаді 1853 року, використовуючи шприц Фергюсона. Вуд вважав, що це є методом місцевого знеболення. Дещо пізніше Вуд замінив троакар Фергюсона порожнистою голкою з невеликим отвором (сьогодні цей шприц можна побачити в музеї Британського королівського хірургічного товариства). Таким чином, Александр Вуд є лише винахідником порожнистої голки для шприца, що само собою є більш ніж чудовим фактом і жодною мірою не применшує його заслуг перед людством. У 1855 р. Вуд опублікував роботу «Новий метод лікування невралгії», у якій узагальнив свій досвід підшкірного введення морфію. Вочевидь, саме завдяки широкій відомості цієї роботи Вуд, залишивши в тіні всіх інших претендентів, став вважатися винахідником шприца та голки. Він навіть отримав від своїх колег титул «Батька гіподермічної медикації», однак надалі йому довелося пережити чимало бурхливих дискусій, а також розчарувань, коли поступово стало з’ясовуватися, що успіх його методу лікування досягався не місцевою, а системною дією введеного морфію.
   Спочатку шприц використовували для ін’єкцій морфію як знеболювального засобу. Приблизно в цей самий час з’явилася ідея про те, що краще вводити ліки в болісну точку, а не «просочувати» ними весь організм. Наприкінці XIX століття наркоманів-морфіністів лікували шляхом підшкірних ін’єкцій дистильованої води — було відзначено, що подібні ін’єкції дають нетривалий знеболювальний ефект і полегшують стан тих, хто страждає на синдром відміни. Ці спостереження надалі лягли в основу лікування ревматичних болів та артритів.
   Доданок другий: прокаїн
   У 1905 році на зміну морфію прийшов прокаїн (новокаїн), синтезований Альфредом Ейнхорном (Einhorn), і почалася нова ера в історії медицини та вічної боротьби людства з болем. У 1925 році французький хірург Рене Леріш (Leriche) успішно здійснив нервову блокаду шийно-грудного вузла пацієнтові, який страждав від хронічного болю в руці, що не піддавався жодним лікам. Леріш назвав ін’єкцію прокаїну «безкровним ножем». Того самого 1925 року німецькі лікарі брати Фердинанд і Вальтер Хунеке (Huneke) зробили спостереження, яке лягло в основу нового напряму в медицині, відомого сьогодні як невральна терапія (або невральтерапія). Довгі роки вони безуспішно намагалися допомогти своїй сестрі, яка страждала від нападів тяжкої мігрені. Під час одного з нападів зневірений Фердинанд зробив сестрі внутрішньовенну ін’єкцію ліків, які він вважав засобом від ревматизму. Ін’єкцію ще не було завершено, як мігрень почала слабшати, а разом із болем стали зникати запаморочення й нудота. Але що найцікавіше — мігрень більше ніколи не повернулася! Спостерігаючи таке дивовижне одужання, Фердинанд і Вальтер усвідомили, що щойно зробили сестрі ін’єкцію прокаїну. Після спостереження кількох подібних випадків у своїй практиці вони зрозуміли, що прокаїн може бути використаний не лише як місцевий анестетик.
   У 1940 році Фердинанд Хунеке описав випадок, що дістав назву «феномен Хунеке». Одна його пацієнтка страждала від сильного сковувального болю в ділянці правої лопатки, і цей біль не піддавався жодному відомому на той момент лікуванню. Хунеке зробив ін’єкцію прокаїну безпосередньо в хвору ділянку, але безрезультатно. Через пару днів після ін’єкції жінка відчула сильний свербіж у старому рубці, який залишився після перенесеної кілька років тому операції в нижній частині лівої ноги. Коли вона знову звернулася до лікаря, Хунеке ввів їй прокаїн у свербний рубець. Буквально одразу жінка відчула, що може безперешкодно рухати правою рукою — біль у лопатці минув і більше жінку не турбував. Отже, ін’єкція прокаїну в рубець на лівій нозі «вилікувала» праву лопатку. Хунеке припустив, що ушкоджена тканина (у цьому випадку це був рубець) є ділянкою, на якій відбувається спотворення електричного поля організму, і ввів поняття «поле спотворення». Згідно з його гіпотезою, якщо відновити електричні властивості в полі спотворення, то біль, який може проявлятися на відстані від нього, припиниться.
   Доданок третій: нейрофізіологія
   Пояснити клінічні спостереження та розв’язати багато пов’язаних з ними питань можливо, лише розібравшись у фізіологічних механізмах виникнення та передавання болю. У ті роки був відсутній чіткий поділ між практичною та науковою діяльністю, і багато лікарів не лише вели прийом хворих, а й займалися експериментальною роботою. Великий внесок у вивчення причин виникнення болю зробили англійці Генрі Гед (Head) і Джеймс Маккензі (Mackenzie). Вони описали вісцеро-сенситивний рефлекс і висловили ідею про те, що місцеве знеболення ділянки шкірного покриву може допомогти в лікуванні болів внутрішніх органів. Ці ідеї відображені в роботах видатного російського лікаря-терапевта Григорія Антоновича Захар’їна, який зробив великий внесок у розвиток і впровадження діагностики в медичну практику.
   Сегментарні зони розладу чутливості при захворюваннях внутрішніх органів дістали у вітчизняній медичній літературі назву зон Захар’їна — Геда (він же Гед, Head)*. (* Зони Захар’їна — Геда — обмежені ділянки шкіри (зони), у яких при захворюваннях внутрішніх органів часто з’являються відображені болі, а також зміни чутливості у вигляді больової та температурної гіперестезії. Анатомо-фізіологічною основою виникнення таких зон є метамерна будова сегментарного апарату спинного мозку, що має постійний анатомічний зв’язок як із певними ділянками шкіри (дерматомами), так і з внутрішніми органами (спланхнотомами)). Надалі І. П. Павлов і його учні використовували вчення про шкірний аналізатор і його проєкцію в кору головного мозку в дослідженні умовних і безумовних рефлексів.
   Що таке поля спотворення і чому біль може виникати на віддалі від них, стає зрозуміло з робіт німецького нейрофізіолога Альберта Флекенштайна (Fleckenstein). Його наукова діяльність почалася на початку 50-х років і була пов’язана з вивченням механізму передавання нервового імпульсу та електричного потенціалу клітинної мембрани. Флекенштайн показав, що мембранний потенціал клітин у рубцевій тканині відрізняється від потенціалу клітин у нормальних тканинах. Іонні канали аномальних клітин перестають адекватно справлятися зі своїми функціями, і в клітині накопичуються продукти обміну, зокрема токсичні. Прокаїн впливає на клітинну мембрану, відновлюючи роботу іонних каналів і мембранний потенціал. Таким чином, прокаїн та інші речовини, які використовують у невральній терапії, коригують біоелектричні спотворення в конкретній точці або нервовому вузлі. Повертаючи електричний потенціал клітини або нерва до норми, вдається відновити порушені функції клітин. Найдивовижнішим у невральній терапії є те, що місце спотворення нерідко розташоване далеко від болісної ділянки. Наприклад, шрам на підборідді може бути причиною болю в спині. Це цілком реально завдяки розлогій мережі нервів, що обплітає наше тіло й утворює автономну нервову систему. Отже, клітини рубцевої тканини генерують аномальний електричний сигнал, який передається нервами автономної нервової мережі й може проявитися у вигляді болю у віддаленій від осередку точці. Якщо блокувати генерацію аномального сигналу (у цьому випадку за допомогою прокаїну) там, де він виробляється, то біль припиняється.
   Шприц + прокаїн + нейрофізіологія → мезотерапія
  Отже, появу методу мезотерапії визначили три основні елементи:
1) винайдення шприца та ін’єкційного способу введення ліків;
2) поява прокаїну та його використання як знеболювального засобу;
3) відкриття в галузі фізіології та нейрофізіології (зони Захар’їна — Геда, автономна нервова система, електричний потенціал клітинної мембрани та передавання нервового імпульсу).
   «Мало, рідко і в потрібне місце»
   Ідея про те, що за допомогою внутрішньошкірних ін’єкцій можна лікувати не лише біль, а й інші захворювання, прийшла до французького лікаря Мішеля Пістора (Pistor) несподівано. На початку 50-х років Пістор практикував у невеликому селі. Якось до нього на прийом привели літнього шевця, який задихався від астми. Щоб позбавити його ядухи, Пістор ввів йому 10 мл 1 % розчину прокаїну. Наступного дня хворий прийшов до Пістора і промовив фразу, яку сам Пістор згодом визнав поворотною: «...найбільше мене вразило, що майже всю ніч я чув, як б’є мій годинник, а тепер знову нічого не чую». Це було справді дивовижно, оскільки на той час пацієнт був цілковито глухий протягом 40 років.
   Пістор пояснює цей ефект викликаним прокаїном нейросенсорним подразненням, хай і нетривалим. Однак спроба повторити його за допомогою додаткових внутрішньовенних ін’єкцій виявилася невдалою. Ба більше, в інших глухих хворих з округи, які забажали пройти «чудотворне лікування», особливих результатів досягнуто не було. Попри невдачі, Пістор продовжує експериментувати.
 На підставі праць Леріша в нього виникає думка про те, що ін’єкції необхідно виконувати якомога ближче до ураженої ділянки, і Пістор починає вводити прокаїн у козелок вушної раковини. Паралельно він розширює терапевтичний арсенал, додаючи до прокаїну судинорозширювальні засоби, йод і сірку. Результати виявляються виразнішими, і за допомогою аудіометрії Пістор констатує поліпшення слуху (хай і незначне).
   Вивчаючи терапевтичні можливості підшкірного введення прокаїну, Пістор керується простою логікою: якщо для поліпшення слуху та боротьби із запамороченням ліки вводять у привушну ділянку, то для поліпшення зору мікроін’єкції слід виконувати якомога ближче до ока, і т. д. Так почалися дослідження ефективності внутрішньошкірних мікроін’єкцій медикаментів у лікуванні патологічних синдромів і захворювань.
   Про свої результати Пістор розповідає у статті «Короткий виклад нових властивостей прокаїну при його місцевому введенні з приводу різних патологічних станів у людини» (1958 рік). Він розглядає можливі причини успішного застосування своєї методики і для її назви пропонує новий термін: «Дія на тканини, що походять з мезодерми, настільки значна, що всім цим способам лікування слід було б дати загальну назву — мезотерапія» (від грец. mesos — середина і therapeia — лікувати). Спочатку Пістор розумів мезотерапію як алопатичне, легке, парентеральне, полівалентне та регіональне лікування:
1) Алопатичне лікування: лікарські препарати мають бути включені до офіційної фармакопеї.
2) Легке лікування: у мезотерапії використовують низькі дози, на відміну від традиційної терапії.
3) Парентеральне лікування: внутрішньо- або підшкірні ін’єкції активних речовин виконують у поєднанні з прокаїном як носієм.
4) Полівалентне лікування: можна лікувати різні патології, локалізовані в різних місцях.
5) Регіональне лікування: введення ліків має відбуватися близько до місця патології.
   Концепцію мезотерапії Пістор визначив чіткою та короткою фразою, що стала хрестоматійною: «мало, рідко і в потрібне місце».
   Невдовзі Пістор дістає можливість ставити експерименти на тваринах. Разом зі своїм другом, хірургом-ветеринаром Лебелем (Lebel) він організовує консультативний прийом. Завдяки цій співпраці з’являється голка Лебеля для внутрішньошкірних ін’єкцій, що є модифікованою голкою для туберкулінізації корів.
   Французьке товариство мезотерапії було організовано 21 квітня 1963 року на конференції, де були присутні 16 осіб. Почесним президентом було обрано Юбера, президентом — Лебеля, а сам Пістор став віцепрезидентом.
   Сьогодні мезотерапію практикують у багатьох країнах світу. Цей спосіб лікування знайшов своє місце в найрізноманітніших галузях медицини — у стоматології, геріатрії, спортивній та реабілітаційній медицині, неврології, анестезіології, естетичній медицині. Тож мезотерапія — це доволі стара, перевірена практикою методика, а не чергова сенсація-одноденка. А теперішня популярність мезотерапії багато в чому пояснюється тим, що завдяки прогресу у фармакології та фізіології сфера її застосування й можливості розширилися та вийшли за межі суто лікувальної галузі. З розвитком профілактичного та лікувально-профілактичного напрямів у медицині, до яких належать косметологія та естетична медицина, мезотерапія набула широкої відомості й увійшла в наше повсякденне життя.
    Потрійний ефект
   Говорячи про використання мезотерапії конкретно для профілактики та лікування шкірних проблем, було б неправильно пояснювати її ефекти виключно дією ліків, які вводять у шкіру. Нині більшість фахівців дотримуються погляду, що дія мезотерапії ґрунтується на трьох основних складових:
• фармакологічна дія введеного препарату;
• неспецифічна реакція шкіри у відповідь на механічне ушкодження;
• нейрогуморальна реакція організму.
   1. Фармакологічна дія введених речовин
   Призначаючи лікарський засіб для лікування того чи іншого захворювання, лікар ураховує щонайменше три моменти: 1) причину захворювання, 2) процеси, що відбуваються в організмі при розвитку цього захворювання, і 3) механізм дії лікарського препарату та його поведінку в організмі. Потрапивши у шкіру, речовина починає специфічно взаємодіяти з навколишніми клітинами та компонентами міжклітинного матриксу. Під її впливом може змінюватися швидкість перебігу різних природних процесів, що позначається на функціонуванні тканини.
   Препарати, що мають обіг на території РФ, можна віднести до однієї з трьох категорій:
• Офіційно зареєстровані як лікарські засоби й допущені до ін’єкційного введення.
• Зареєстровані як препарати, допущені до використання в межах медичної технології «Мезотерапія в дерматокосметології» (реєстраційне посвідчення ФС-2006/057 від 13.04.06).
• Ніяк не зареєстровані.
   Своєю чергою, препарати, які використовують сьогодні в естетичній мезотерапії, поділяють на три основні групи: алопатичні, гомеопатичні та гомотоксикологічні:
• Алопатичні препарати — фармакологічні засоби з вивченим механізмом дії, які призначають виходячи із симптоматичної картини. Більшість препаратів, що використовуються в косметології, не зареєстровані як лікарські засоби. Винятками є препарати, що прийшли в косметологію із загальної медицини і вводяться підшкірно (наприклад, прокаїн). • Гомеопатичні препарати — засоби, дія яких відповідає правилу подібності Ганемана. Правило подібності — основний принцип гомеопатії — було сформульовано німецьким лікарем Самюелем Ганеманом (Hahnemann) у трактаті «Органон лікарського мистецтва»: «Щоб лікувати правильно, безпечно, швидко й надійно, добирай у кожному конкретному випадку лише такі ліки, які можуть спричинити стан, подібний до того страждання, яке належить зцілювати». Інакше кажучи, «similia similibus curantur» (подібне лікується подібним). Правило подібності ґрунтується на зіставленні симптомів хвороби та дії ліків: симптоми хворих мають значною мірою бути подібними до симптомів, які ліки спричиняють у здорових. Гомеопатичні препарати для мезотерапії постачаються в ампулах і не зареєстровані як лікарські препарати. • Гомотоксикологічні засоби — створені виходячи з концепції гомотоксикозу. У 1955 році німецький професор Ганс-Генріх Реккевег (Reckeweg) сформулював теорію гомотоксикозу, згідно з якою хвороба — це захисна реакція організму проти зовнішніх і внутрішніх токсинів (гомотоксинів). Інакше кажучи, хвороба є спробою організму скомпенсувати шкоду, завдану впливом отрут. Призначення гомотоксикологічних препаратів проводять з урахуванням симптоматики. Речовини, які використовують у мезотерапії в естетичних цілях, не повинні чинити системного ефекту. Насправді, оминаючи бар’єр і потрапляючи в нижчі шари шкіри, вони можуть всмоктуватися в кров і разом з нею розноситися по всьому організму. Однак завдяки низьким дозам і підвищеній спорідненості до певних структур ці сполуки переважно залишаються на місці введення доти, доки не будуть витрачені клітинами або зруйновані (за допомогою міжклітинних ферментів або спонтанно, наприклад, у результаті гідролізу).
   Поведінка речовини при підшкірному або внутрішньошкірному введенні визначатиметься її хімічною структурою, дозуванням, а також біодоступністю (спорідненістю до конкретних біоструктур у шкірі, швидкістю утилізації та/або розпаду тощо). Всмоктування введених таким чином речовин відбувається повільніше, ніж при інших способах парентерального введення, однак місцевий ефект зберігається довше завдяки створенню локального депо препарату.
   2. Неспецифічна відповідь шкіри на механічне ушкодження
   Роговий шар, як відомо, є основним бар’єром нашої шкіри, який охороняє наш організм від проникнення сторонніх агентів. Він влаштований так, що крізь нього не проходять вода та водорозчинні речовини. Проходження жиророзчинних речовин також обмежене (наприклад, речовини з молекулярною масою понад 3000 Да крізь неушкоджений бар’єр не проникнуть). Ін’єкція — це механічне руйнування бар’єра, тобто його ушкодження з метою ввести у шкіру (організм) речовини, які самі крізь бар’єр не пройдуть.
   У відповідь на ушкодження запускаються типові механізми, спрямовані на відновлення цілісності шкірного бар’єра. На клітинному рівні відбувається мобілізація енергоресурсів, активується обмін речовин, клітини починають швидше ділитися та синтезувати компоненти міжклітинної речовини. На тканинному рівні в ділянці ін’єкції розвивається запальна реакція, що супроводжується розширенням судин і підвищенням їхньої проникності. Результатом цього може стати набряк тканини та місцева гіпоксія. Фібробласти, стимульовані продуктами розпаду тканин і біологічно активними речовинами (гістамін, серотонін, оксид азоту, вільні радикали), своєю чергою стимулюють утворення судин. У міжклітинному матриксі ущільнюються фібрилярні структури, підвищується вміст кислих мукополісахаридів. Усі ці процеси приводять до потовщення дерми, поліпшення васкуляризації. Клінічно це проявляється в тому, що тургор і еластичність шкіри підвищуються, її мікрорельєф розгладжується.
   3. Нейрорефлекторний і нейрогуморальний механізми
   Мезотерапія може бути розглянута і в контексті методу, що називається фармакопунктура (спеціальність — рефлексотерапія). «Фармакопунктура — спосіб впливу, що полягає в ін’єкції різноманітних лікарських засобів у ділянку точок рефлексотерапії з метою досягнення лікувального ефекту при конкретних нозологічних формах» (Л. Г. Агасаров, 2002).
   Механізмам забезпечення акупунктурного (рефлекторного) ефекту присвячено численні дослідження. Загальновизнаною є вегетативно-рефлекторна теорія, розроблена О. С. Щербаковим (1936) стосовно фізіотерапії. Рефлекторна відповідь на дію голки в ділянку точок рефлексотерапії передбачає наявність трьох взаємопов’язаних компонентів:
• місцевого — укол голкою сприймається рецепторами шкіри;
• сегментарного — сигнал аферентними нервовими волокнами передається в конкретний сегмент спинного мозку, у якому відбувається «увімкнення» елементів автономної нервової системи, пов’язаних із внутрішніми органами (ключем до розуміння цього феномену є принцип метамерної іннервації);
• загального — поширення імпульсів специфічними та неспецифічними провідними шляхами забезпечує активацію підкоркових утворень (гіпоталамо-гіпофізарної системи, ретикулярної формації) та кори головного мозку із залученням основних механізмів підтримання гомеостазу. Викид таких біологічно активних сполук, як адреналін, норадреналін, серотонін, ацетилхолін, а також активація імунітету сприяють сплеску захисно-пристосувальних реакцій організму.
     Можливості й обмеження естетичної мезотерапії
   Мезотерапія в загальному випадку — це спосіб лікування, що передбачає внутрішньошкірне або підшкірне введення лікарського препарату в пороговій (мінімально діючій) дозі як локально, так і на певній відстані від ураженої ділянки. Метою є отримання лікувального ефекту за рахунок фармакологічної дії препарату, стимуляції біологічно активних точок і рефлекторних зон шкіри, активації нейрогуморальних реакцій і механізмів адаптації клітин до ушкодження. Препарати, які вводять підшкірно або внутрішньошкірно, можуть реалізовувати свою дію місцево (тобто локально), генералізовано (тобто системно), а також з переважною дією на орган-мішень.
   Дія препаратів, які використовують з метою естетичної корекції шкірних дефектів, має обмежуватися місцем введення. Відповідно, системний і рефлекторний компоненти в цьому випадку мають бути відсутні або мінімальні.
   Мезотерапія практикується в неврології, травматології, спортивній медицині, стоматології тощо, але найбільшого поширення вона набула в косметології та дерматології (ТАБЛИЦЯ).

Чому так сталося? Вочевидь, пояснення цьому слід шукати у стилі життя сучасних людей, у якому зовнішній вигляд людини має колосальне значення. Профілактична та лікувально-профілактична спрямованість косметології якнайкраще вписується в концепцію здорового й активного способу життя. Тому все, що пов’язано з косметологією, має добре комерційне підживлення й розвивається семимильними кроками. Мезотерапія, первісно медична дисципліна, за певних обмежень укладається в межі «косметологічного впливу» і посідає свою, цілком визначену нішу в системі комплексного догляду за шкірою. Коротко характеризуючи окремі складові цієї системи, можна сказати, що:
• Косметичний догляд — здійснюється косметичними засобами, рівень дії яких законодавчо обмежується роговим шаром. Косметичні засоби виконують функцію профілактичну, підтримувальну, доглядову, оздоблювальну, але при цьому вони не повинні активно втручатися у фізіологію та біохімію клітин шкіри.
• Пілінг, дермабразія — методи контрольованого ушкодження шкіри з метою ініціації репаративної відповіді.
• Апаратні методи — вплив на шкіру чинниками фізичної природи з метою стимуляції або контрольованого руйнування/ушкодження.
• Ін’єкції токсину ботулізму — боротьба з мімічними зморшками шляхом розслаблення мімічних м’язів.
• Контурна пластика — корекція дефектів шкіри шляхом локальної зміни об’єму тканини.
• Мезотерапія — цілеспрямована доставка шляхом ін’єкції активних речовин, покликаних впливати локально на певну мішень у різних шарах шкіри (дерма, підшкірно-жирова клітковина).
   Мезотерапію можна поєднувати в межах курсового лікування з більшістю з перелічених вище методів. Як правило, медичні центри пропонують саме такі комплексні програми, прив’язані до конкретних препаратів і апаратів. У цьому немає нічого дивного: по суті, це відображення комплексного підходу до розв’язання проблеми, який сьогодні сповідує сучасна медицина.
     Ділянки проведення естетичної мезотерапії
   Отже, ефекти від мезотерапевтичної процедури можна поділити на неспецифічні та специфічні. Специфічна дія зумовлена фармакологічними властивостями препарату, який вводять у шкіру. Треба зазначити, що сучасний арсенал сполук, які використовують в естетичній мезотерапії, доволі широкий. Причому використовують як монопрепарати, у складі яких одна активна речовина, так і суміші (коктейлі, як їх прийнято називати в мезотерапії), у яких поєднується кілька активних сполук. Коктейлі можуть бути вже готовими, а можуть готуватися безпосередньо перед ін’єкцією.
   1. Обличчя, шия, ділянка декольте
   У цих ділянках найзатребуваніші омолоджувальні ефекти, такі як розгладжування та підтяжка (мезоліфтинг), пожвавлення метаболічних процесів і реструктуризація дермального матриксу.
Серед найпопулярніших інгредієнтів такі:
• Гіалуронова кислота — основний компонент у методі біоревіталізації.
• Вітаміни: регулюють багато метаболічних і біохімічних процесів, що відбуваються як у клітинах, так і в позаклітинному просторі:
   -вітамін А — регулює проліферацію та диференціювання кератиноцитів; вітамін Е — антиоксидант, підтримує цілісність епідермального бар’єра, перешкоджає утворенню пероксидів;
   -вітамін С — стимулює синтез колагену та інгібує утворення меланіну; вітаміни групи В — необхідні для підтримання біологічного гомеостазу у шкірі;
   -вітамін К — відіграє важливу роль у регуляції мікроциркуляції, зміцнює стінки судин.
• Амінокислоти — складові одиниці білків. Додаткове введення амінокислот (наприклад, у вигляді білкового гідролізату або самих собою) сприяє відновленню тканини, білкові структури якої постраждали внаслідок біохімічних порушень, травми, хвороби або неминучого процесу біологічного старіння.
• Органічні кислоти (гліколева, піровиноградна).
• Мінеральні речовини — присутні в живій тканині поряд з органічними сполуками. В організмі мінерали існують у вигляді солей (натрію, калію, кальцію, магнію та ін.), як правило, в іонізованій формі. Іони беруть участь у регулюванні численних клітинних функцій і ферментативної активності.
• Коензими (коферменти) — органічні сполуки небілкової природи, які в комплексі з ферментом сприяють прояву каталітичної дії останнього.
• Нуклеїнові кислоти — полінуклеотиди, представлені в клітинах рибонуклеїновою (РНК) і дезоксирибонуклеїновою (ДНК) кислотами. Додаткове введення нуклеїнових кислот у дермальний шар стимулює синтез необхідних білків і підвищує репаративний потенціал шкіри.
• Диметиламіноетанол (ДМАЕ) — впливає на фібробласти, стимулюючи перегрупування цитоскелета (клітина стискається); услід за стисканням клітин з’являється певне натягнення волокон у міжклітинному матриксі дерми. Візуально це проявляється розгладжуванням шкірного рельєфу.
• α-Ліпоєва кислота — антиоксидант і регулятор багатьох внутрішньоклітинних процесів.
   До комплексних (у їхньому складі різні хімічні речовини) природних препаратів належать витяжки з біологічних тканин — як рослинного, так і тваринного походження. Наприклад, екстракт центели (антиоксидант) і витяжка з тимусу (препарат називається тимомодулін; відомий своїми імуномодулювальними властивостями, діє на Т-лімфоцити, регулює рівні імуноглобулінів IgA та IgG). Представником штучно складених коктейлів є, приміром, препарат «XAND»: він містить прокаїн і вітаміни групи В (тіамін (В1), рибофлавін (В2), нікотинову кислоту (В3), пантотенову кислоту (В5), піридоксин (В6)).
   2. Тіло
   Показаннями для проведення мезотерапевтичних процедур на тілі є целюліт, синдром важких ніг, атонія шкіри, судинна патологія. Виділяють такі групи препаратів:
• ліполітичні — зменшують активність синтезу жиру та його депонування в підшкірно-жировій клітковині (кофеїн, амінофілін, йохімбе, мезоглікан, коензим А, АТФ, органічний кремній, ферментні біокомплекси (циклоліпаза), препарат із соку артишоку, трийодтиронін, L-карнітин, фосфатидилхолін, тиратрикол, адепс, графітес коммакорд та ін.);
• ті, що поліпшують кровообіг, — зміцнюють судинну стінку, знижують проникність капілярів (вітаміни К, Е, С, Н, мезоглікан, антиоксиданти, буфломедил, гінкго, нікотинамід та ін.);
• дренувальні — поліпшують надходження продуктів метаболізму та шлаків у лімфатичну систему (бензопірон, етамзилат та ін.)
   3. Волосся
      Мезотерапію використовують трихологи для лікування різних форм алопеції та з метою профілактики симптоматичного порідіння волосся (міноксидил, фінастерид, рутин і мелілото, гінкго, лофтон, вітаміни А, С і Н, плацента композитум, лімфоміозот, церебрум композитум та ін.)
   Побічні ефекти та ускладнення після процедури мезотерапії
   Будь-яка методика чи засіб, що так чи інакше впливають на здоров’я людини, мають оцінюватися передусім з позиції безпечності. З якими ж неприємностями може зіткнутися пацієнт, який наважився на мезотерапію?
   Мезотерапія належить до інвазивних методів, тобто методів, що порушують цілісність шкірного покриву. Активні речовини потрапляють у живі шари шкіри напряму через прокол у головному і, по суті, єдиному шкірному бар’єрі — роговому шарі. Попри те що вживають усіх заходів зі зниження ризику виникнення побічних ефектів, вони все ж трапляються. І якщо з больовими відчуттями в більшості випадків вдається впоратися (використати місцеві анестетики або перетерпіти), крововиливи — замаскувати, то з такими грізними ускладненнями, як алергічна реакція або шкірний некроз, краще не стикатися.
   Загалом побічні ефекти (утім, як і решта ефектів), які спостерігають після мезотерапевтичної процедури, можна умовно поділити на специфічні (пов’язані з препаратом) і неспецифічні (пов’язані з технікою проведення).
   Найчастіше серед неспецифічних побічних ефектів доводиться мати справу з болем, еритемою та гематомами:
• Біль. Ін’єкція — це ушкодження шкіри, що супроводжується подразненням ноцицепторів — рецепторів, відповідальних за відчуття болю. Деякі препарати, які вводять підшкірно або внутрішньошкірно, можуть спричиняти болісні відчуття або відчуття печіння (наприклад, вітамін С). рН розчину, що вводиться, має бути наближений до фізіологічного (рН 7,4). Розмір діаметра голки також має значення: що голка товща, то сильніше ушкодження. Важливий і інтервал між ін’єкціями: що він коротший, то легше переноситься процедура.
• Еритема. У місці проколів можлива поява почервоніння, яке минає протягом 15–30 хвилин після завершення сеансу мезотерапії. Щоб уникнути розвитку стійкої еритеми, усім пацієнтам, особливо тим, у кого в анамнезі значаться алергічні реакції, рекомендують попередньо проводити алергопробу.
• Гематома (петехії, геморагії) може утворитися, якщо препарат ввели надто глибоко у шкіру, а також якщо в пацієнта підвищена ламкість судин або порушення згортальної системи крові. Якщо пацієнт приймає препарати, що впливають на згортальну систему крові (такі як аспірин), то за добу до процедури слід припинити приймання. Відзначено також, що проведення сеансів мезотерапії у жінок у період менструації частіше спричиняє появу гематом.
   Специфічні побічні ефекти пов’язані з реакцією організму на препарат (специфічні реакції описано лише для алопатичних препаратів). Як правило, ці реакції мають алергічний характер і залежно від особливостей імунної відповіді поділяються на: • Шкірно-алергічні реакції сповільненого типу. До них належить алергічний дерматит, що розвивається через 2–3 дні після повторного контакту з алергеном. Запальна реакція може призвести до виникнення стійкого почервоніння, іноді в поєднанні з пухирцевими висипаннями. Дерматит може бути спричинений не лише препаратом, що вводиться, а й місцевим анестетиком (у такому разі достатньо анестетик поміняти). Трапляється і реакція на голку, точніше, на матеріал (хром, нікель), з якого вона зроблена. Поява пухирців на шкірі може бути спричинена також численними механічними ушкодженнями в результаті уколів (механічна кропив’янка).
• Шкірно-алергічні реакції негайного типу (анафілактичні). Антитіла, фіксовані на поверхні огрядних клітин у сенсибілізованій шкірі, з’єднуються з повторно введеним антигеном, унаслідок чого відбувається негайний викид медіаторів запалення (гістамін, серотонін, ацетилхолін та ін.). У відповідь розвивається місцева анафілактична реакція, що супроводжується набряком шкіри, пухирями та свербежем. У крайніх випадках може навіть спостерігатися загальна алергічна реакція у вигляді кропив’янки, набряку Квінке та анафілактичного шоку.
   Найгрізнішим ускладненням (після анафілактичного шоку) є шкірний некроз. Некроз може бути пов’язаний із судинозвужувальною, подразливою та/або токсичною дією препаратів, що вводяться. Трапляються випадки, коли некроз виникав через лікарські помилки, допущені при виконанні процедури, а також у пацієнтів зі зниженою місцевою та загальною імунологічною реактивністю.
   Техніка введення
   Мезотерапевтичні препарати вводять за допомогою голки внутрішньошкірно або підшкірно в об’ємі від 0,02 до 0,2 мл на глибину 1,5–4 мм (іноді до 10 мм). При цьому можуть використовуватися різні техніки введення:
• Техніка мікропапул (мультипунктура): поодинокі ін’єкції до рівня сосочкової дерми на глибину 1,5–4 мм.
• Техніка «напаж»: численні часті мікроін’єкції в епідерміс або сосочковий шар дерми на глибину не більш як 1,5 мм.
   Існує класифікація технік, заснована на об’ємі препарату, що вводиться, і швидкості його введення:
• Швидка мезоін’єкція (мезопунктура): виконується вручну, при цьому вводять малу дозу препарату — 0,02–0,01 мл.
• Мезоінфільтрація: використовується для дермального просочування при вікових змінах шкіри, рубцях, стріях (об’єм препарату, що вводиться, — до 0,2 мл).
• Повільна мезоін’єкція (мезоперфузія): використовується для повільного введення препарату в об’ємі до 2,2 мл.
   Для виконання механічних мезоін’єкцій застосовують спеціальні апарати — мезоінжектори. Перевагою сучасних автоматизованих мезоінжекторів, оснащених комп’ютерним контролем, перед ручним введенням є точна відтворюваність глибини ін’єкції, рівномірне дозування, чіткий ритм ін’єкцій, а також краща переносимість і менша болісність. І все ж потрібно підкреслити, що передусім мезотерапевт має досконало опанувати ручні методики.
   Як казав французький лікар-мезотерапевт Жан-П’єр Мультедо (Multedo), який зробив вагомий внесок у розуміння методу (сформулював теорію так званого третього циркуляторного кола — циркуляція інтерстиційних рідин): «Для заняття мезотерапією потрібні лише шприц, голка та вміла рука». До цього слід додати також розуміння біологічної сутності проблеми та знання фармакології.
   Висновок
   Естетична мезотерапія прогресує дуже швидко. Щороку з’являються нові препарати, розширюються показання та можливості. Дедалі більше лікарів-дерматокосметологів і фізіотерапевтів бажають освоїти цей метод і впровадити у свою практику, і дедалі більше пацієнтів бажають випробувати мезотерапевтичну процедуру. Але фанфари не повинні затьмарити розум. Мезотерапія — це лікувальний метод, отже, він має жорстко регламентуватися законом і відповідати всім вимогам, які висуваються до медичних технологій. Тільки так можна уникнути непоправних помилок і повернути людям красу та здоров’я.

Рекомендована література
1. Madhere S. Aesthetic Mesotherapy and Injection Lipolysis in Clinical Practice. Informa Healthcare, 2007.
2. Агасаров Л.Г. Фармакопунктура (Фармакопунктурная рефлексотерапия). М.: Арнебия, 2002.
3. Де Беллис М. Руководство по биологической мезотерапии (гомеомезотерапии). М.: Арнебия, 2005.
4. Озерская О.С. Мезотерапия в дерматокосметологии. СПб.: ГИПП «Искусство России», 2003.
5. Эрнандес Е., Марголина А., Петрухина А. Липидный барьер кожи и косметические средства. М.: ИД «Косметика и медицина», 2003.